ФІЛОСОФІЯ ВІЙНИ

75 років промайнуло в історії як свята історична мить. Кожен рік святкування  Перемоги – це своєрідний звіт перед тими, хто залишився навіки в нашій пам’яті  здійснивши головну повинність і призначення людини-громадянина - захищати свою Вітчизну. І ця традиція передається вдячними нащадками із покоління в покоління. Про це мені розповідали батьки, вчителі в школі, професори в моїх університетах. Це стало моєю життєвою позицією і я сьогодні іду з нею до людей – в школи, в студентські аудиторії і колективи.

Хочеться, щоб всі знали правду про наших рідних і близьких, про воїнів, яких покликала доля на святу паперть України тоді в часи Великої війни і сьогодні, коли знову загрожують нашій Незалежності і політичній єдності ось уже шість років вбиваючи наших дітей і внуків згідно вказівок із Кремля. 

Тільки карантин у державі не дозволив зібрати мільйони і тисячі на традиційних місцях слави і людської пам’яті. Але квіти до Вічного вогню принесли делегації від колективів, представники влади, воїни афганської і російсько-української війни. Традиційно до святого місця прийшов і історичний факультет УДПУ імені Павла Тичини.

Свою поетичну збірку «Філософія війни» я присвятив солдатам Свободи, без історичних кордонів. Тим, які залишилися навіки на полях Великої війни з нацизмом і тих, хто дивиться смерті у вічі сьогодні на українському Сході.  Щоб вчергове торкнутися історичної пам’яті вдячних поколінь і вклонитися тим, хто нині не з нами.  

ЩОСЬ ЗАЖУРИЛАСЯ ЛЮБОВ

Знов зажурилася любов вже зализавши пришлі рани,

І сльози струмінь посолив не зачерствілі почуття.

А вони знову в сни до нас крізь строкові кайдани,

Принесли спомин з тих часів, як своєрідне каяття.

Можливо каялись за те, що досить рано всі до Бога,

Пішли з життя, лишили світ для нас усіх, як святу дань.

Як ніби бачили всі з неба, що до добра наша дорога,

Не буде в квітах, як і в них, коли за правду пішли в рань.

Тому так хочеться мені дивитись у вечірнє небо,

І чим я довше в вись дивлюсь тим часто бачиться мені.

Ті їхні очі, як зірки і знов з’являється потреба,

Щось поміняти в цьому світі  уже на нинішній війні.

Щоб не журилася любов у їхніх дітях і онуках,

Щоби прийдешні покоління запам’ятали світил слід.

Щоби любили, як вони і у родинних перегуках,

Цвіла любов, як суть душі і не було в країні бід.

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ

 «Герої не вмирають» - вони вічно в наших душах,

Як всі, хто в попередніх війнах, захищали рід від бід.

Листаю я історію героїв в цьому світі не живущих,

І бачу  в тих розстріляних роках, їх героїчний слід.

Герої залишаються навічно на святому полі брані,

Життя завжди фіксує підсвідомо той останній крок.

Коли приходить мить віддати найдорожче на світанні.

А потім всіх зібрати воєдино на ще свіжий бугорок.

Герої не вмирають - ніби постріл з пафосом на площі,

Герої разом з нами будуть сторожити мир в віках.

Для всіх живих в достойнім статусі, як найдорожчі,

Вони залишаться навіки серед нас у мирних снах.

Герої не вмирають, як і їхні справи у ім’я держави, -

Якось незвично це звучить, коли в вікні мирна весна.

Я бачу їх всіх поіменно і на паперть історичну слави,

Приносить пам'ять їх, у наші душі, ще не випиті до дна.

БІЛЯ ОБЕЛІСКУ 

Я вкотре у своїм селі прийшов до обеліску,

Вдивляюсь у знайомі прізвища в граніті.

Їх сто двадцять чотири в тому вічнім списку,

Що не вернулися з війни в самому квіті.

Вже й матерів їхніх нема, що в сорок посивіли,

Так й не діждавшись всіх синів з війни.

А їхні внуки й правнуки всі відслужити вспіли,

Тільки вони, як совість наша, знову в сни.

Щоб запитати, як живемо і який порядок в світі,

Бо залишили мир і май, у пам'ять про ті дні.

І в нас завжди болить душа і ми в постійнім звіті,

І пам’ятаємо всіх поіменно, вже на своїй війні.

ФІЛОСОФІЯ НЕБА

А ти в небо дивився  вкрай збіднілого зорями?

Що крізь очі заплакані доторкались землі?

Залишились у вічності перемішаній з болями,

Ніби ангели праведні з піднебесся на тлі.

Тільки пам'ять лишилася - є у ній ще потреба -

І не вір, що солдати всі забуті у світі  оцім.

Ми їм вічності храми вознесем до збіднілого неба,

Щоб уся Україна, як героям вклонялася  їм.

А як знову негода завітає до нашого краю -

По стежках героїчних інші зорі збирати підуть.

Щоб жила наша слава у святому країни  розмаї,

Бо до правди обрали всі герої свій праведний путь.

Я дивлюся на небо - там очей вже солдатів мільйони,

Ненароджені генії і безсмертні з воєнних доріг.

Там з Берліну є роти - вже із Сходу святі батальйони,

Безіменні і вічні герої, що родів захищали поріг.

Ти вклонися тим зорям і молитву замов їм у храмі,

Щоб не мовили в спину, що Вітчизни у них не було.

Це Солдати Свободи, бо не зрадили всі вони кармі,

Де Вітчизною в пам'ять посивіле вкраїнське село.

Там в граніті навіки імена незабутих солдатів,

Як родів біографії без претензій на їх зміст життя.

Що навіки лишились у посмертному звіті комбатів,

Щоб сьогодні їх внуки захищали святе це буття.

ВІТЧИЗНА 

Нахилилася мама над обителлю сина,

Її очі зігріли вже свідоме маленьке дитя.

Щоб з колиски він знав є у нього Вітчизна,

І без неї не мислив більш свого він життя.

Бо Вітчизна - це дім, де у світ народився,

Де зігріла Тебе рідна мами рука.

Де уперше в житті на вечерю спізнився,

І всю ніч Тобі снилась постать юнки струнка.

Притулилася мама до грудей вже солдата,

Проводжало до війська все село в перебіг.

Вслід йому винувато посміхалася мамина хата,

Там Вітчизною був її теплий поріг.

Похилилась матуся над могилою сина,

Свіжий горбик землі серед правди дідів.

Їх колись розчавила геноциду машина,

А внук жити в країні незалежній  хотів.

Анатолій Карасевич,

декан історичного факультету УДПУ імені Павла Тичини,
Заслужений працівник освіти України