НЕПЕРЕМОЖЕНІ

Сьогодні, 9 травня, одна з найяскравіших сторінок серед пам’ятних дат в історії всіх воєн червоного ХХ століття. Мабуть тому, що боролися за її наближення понад 60 країн. Безпосередню участь у бойових діях брали понад 100 мільйонів осіб. Супротивні держави кинули всі економічні, промислові та наукові можливості на потреби фронту, стираючи різницю між цивільними та військовими ресурсами. Загальні людські втрати оцінюються від 50 до 80 мільйонів осіб, більшість із яких були мешканцями Радянського Союзу та Китаю. Майже 14 млн. серед названих втрат були жителями України – наші рідні і близькі. За кількістю населення – це країни Прибалтики і Республіка Болгарія разом взяті.

Друга світова війна відзначилася численними масовими вбивствами і злочинами проти людства і людяності, насамперед Голокостом, стратегічними килимовими бомбардуваннями та одним в історії військовим застосуванням ядерної зброї.

Але героїчний народ антигітлерівської коаліції надлюдськими зусиллями переміг нацизм. Честь і слава всім воїнам Великої війни!

Чомусь пригадується мені у це свято тост Джона Ейзенхауера – сина командувача союзними американськими військами Дуайта Ейзенхауера, який, перебуваючи у вересні 1945 р. у Ленінграді, на прохання  Жукова під час сніданку сказав пророчі слова, що здивували всіх присутніх і самого маршала: «Я піднімаю тост за рядового солдата Великої Червоної армії, на плечі якого ліг основний тягар війни». І переді мною з’являються знову вони, мої героїчні дідусі, які пройшли дорогами тієї Великої війни… Та страшна війна скалічила їхнє тіло, але не змогла вбити душу солдатів – рядових визволителів у війні з нацизмом. 

Мій дідусь Плахотнюк Родіон Юхимович, із батькового роду,  народився у мальовничому українському селі Капітанка, нині Кіровоградської  області у 1900 р. Дійсну службу розпочав у 1920 р. – неспокійні часи Громадянської війни і останній рік існування Української Народної Республіки. Як жителя села його призначили у кавалерію, а згодом він стає артилеристом. Швидко пролетіли роки служби і знову батьківська хата. Саме звідси у червні 1941 р. його та односельчан проводжали до війська на війну. Але під Вінницею їхній ешелон розбомбила німецька авіація і ті, що залишилися від призовників живими,  відступили з боями спочатку до Харкова, а потім Бєлгорода. І лише у лютому 1943 р. знову призив, прийняття присяги і справжні солдатські будні війни.

Про його бойовий шлях розповідали мені уже батьки, бо помер він у 1965 р., за 4 роки до мого народження. Але те, що я почула – хвилюючі події із буднів війни, навіки залишилися в моєму серці і не дають спокою душі, коли хтось намагається переказати війну під ідеологічне замовлення. Бо мій дідусь Родіон Юхимович – рядовий війни 1243 стрілецького полку, артилерист-їздовий 76 мм гармати, брав участь у складі 2-го Українського фронту (командувач маршал Іван Конев)  у відомій  Умансько-Ботошанській операції, пізніше у Яссько-Кишинівській, був визволителем міст Румунії і  Угорщини. На озері Балатон отримав тяжке поранення і проходив реабілітацію у селищі Боржомі у Грузії. Там знайшла героя війни і друга медаль «За победу над Германией у Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.».  А першою була головна нагорода рядових війни «За боевые заслуги».

Пройшли роки і у 254 стрілковій дивізії, у якій закінчив службу мій дідусь, а вона залишалася в Угорщині (до 1989 р.), проходив службу у 1967-1972 рр. мій батько – Олег Родіонович, старший лейтенант, нині полковник у відставці. А 6 березня 1969 р. у місті, яке визволяв від нацистів мій героїчний дідусь – Будапешті, народилася я.

Мій другий дідусь, із маминого роду, Руденко Олександр Гаврилович, народився у 1921 р. у селищі Великий Бобрик, що на Сумщині. Вознесенська церква, історико-архітектурна пам'ятка села із ХІХ ст. і річка Бобрик – найбільш відомі місця, куди ходив малий Сашко у своєму дитинстві і довоєнній юності. Може і склалося б життя по-іншому, але прийшла люта війна і довелося захищати рідний край від коричневої чуми ХХ ст. На дійсну службу пішов у 1940 р. Служив на Далекому Сході, станція Углова. Напередодні війни їх привезли у Західні області України. Ще не встигли поставити намети, як немов круки налетіла фашистська авіація. Частина у складі Західного фронту (командувач, генерал армії Д.Г.Павлов) відступала через Білорусію до міста Смоленськ.  

Розпочалася Смоленська битва. Найяскравішим її епізодом, згадував дідусь, була Єльнінська битва. Він не побачив її страшних наслідків. За два тижні загинуло майже 100 тисяч.

 Мій дідусь, був тяжко поранений – без руки і ноги його транспортували у Середню Азію, де він довгі місяці боровся, щоб вижити. Згодом повернувся у рідне село, зустрів мою бабусю Марію  і прожив довге подружнє  життя.

 Я неодноразово слухала його оповіді про ту страшну січу з нацизмом. Він завжди гордився тим, що знайшов на шляхах війни справжніх друзів, які не залишали його і в повоєнний час. Він помер у 1991 р., напередодні розпаду Радянського Союзу і народження Незалежної України. 

Дідусь завжди пишався своїми нагородами – орден Червоної зірки, орден Вітчизняної війни І ступеня і низка медалей.   

Сьогодні один із найвизначніших днів і в моєму житті. Як і весь народ України, я схиляю голову на честь тих, хто захистив світ від нацистського поневолення. Мені, як внучці моїх героїчних дідусів, завжди було приємно з гордістю заявити – вони були там, де повинні були бути борці за нашу святу Незалежність.

Вічна їм пам'ять! Ми, їхні внуки, пам’ятаємо про їх подвиг і передаємо  історичну пам'ять про героїв війни наступним поколінням!    

ОКСАНА КАРАСЕВИЧ,
кандидат історичних наук,
завідуюча лабораторією «Відродження нації»
історичного факультету УДПУ імені Павла Тичини