День матері — міжнародне свято. В Україні офіційно відзначається щорічно, починаючи з 2000 р., у другу неділю травня.

За часів незалежної України свято встановлено «…на підтримку ініціативи Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, міжнародної організації «Жіноча громада», Спілки жінок України, громадської організації «Союз українок»…» згідно з Указом Президента України «Про День матері» від 10 травня 1999 р. № 489/99. Відзначають його щороку у другу неділю травня. У 2020 р. відзначення свята припало на 10 травня.

А мені здається, що свято мами завжди було, мабуть, ще з Київської Русі. Вона, як берегиня роду, бачила його у щасті своїх дітей і намагалася виховати їх добрими до оточуючих людей. Принаймні, такою була моя мама, якої немає ось уже три роки. А бачу її і сьогодні як живу. Як зустрічала, плакала від радості і проводжала зі сльозами на очах.

Після першої заробітної плати у будівельному студентському загоні я купив у Челябінську мамі і бабусі пухові хустини. Вона прибралася у дарунок, підійшла до ікони і про щось майже півгодини говорила з Богом. Я не чув її діалогу, але серцем зрозумів, що вона просила Бога за мене. А коли я навчався на останньому курсі в Київському національному університеті, вона вперше розповіла мені про «голодовку», як за тиждень повмирали з голоду її батьки, а її підібрали голодну у 7 років люди. Зігріли і дали шматок хліба. Мабуть, тоді я вирішив остаточно – при першій же нагоді повернутися на рідну Черкащину, поближче до рідної хати. Відкинув всі запропоновані варіанти влаштуватися у Києві чи Москві, приїхав в Умань у 1987 р. Це за півтори години машиною до маминої хати. Після мого приїзду вона прожила 30 років і в неї завжди на столі була смачна хлібина, яку вона вміло випікала сама і якої так не вистачило навесні 1933 р., щоб врятувати від смерті її батьків і мою бабусю з дідусем. А я привозив їй із Умані завжди різні сорти борошна.

МОЇЙ БАБУСІ

Пам’ятаю село - переповнений тінями двір,

Моя бабця в вікні, як ікона на вишитім полі.

Хтось шепоче у сінях і людський роду клір,

Ніби хтось запросив у архів її власної долі.

Потім скажуть слова традиційні в селі,

Де вродилась, жила як й хто стали діти.

І ніхто не згадав, як були ми ще внуки малі,

І хотіли по черзі на колінах її посидіти.

Я проситиму Бога, щоб їй місце надав у раю,

По можливості ближче до сонця.

Щоб воно навіть там гріло бабцю мою,

Як ікону її, що висіла напроти віконця.

П’ять зростила синів спорядила усіх їх у світ,

Дід згорів в Сталінграді у танку.

Вона мужньо з війни наш продовжила рід,

Щоб в дорогу пішов я у червонім світанку.

МАМИНІ РУКИ...

Ви не помітили, як наші мами постаріли?

Не по роках в морщини руки молоді.

Якими пестили  й завжди благоволили,

Коли несли купелю  нас в  дощовій воді.

А роки брали все своє без сорому і жалю.

Крутили рідну постать і згинали до землі.

А ми ще тільки в світ пішли й з печаллю,

Дивилися на рідний двір, як перелітні  журавлі.

І нам хотілося щоденно всім у рідний край до хати,

Щоб знов відчути ту святу й благословенну  мить,

Коли тебе зустріне на порозі рідна твоя мати,

І ти відчуєш знову, як душа твоя теплом її палахкотить.

І біля неї ти згадаєш знову пережиті спільні роки,

І невловимо хочеш взяти руки мамині в свої.

І знов згадати те буття юнацьке та її рясні мороки,

Що пережила рідна мама, щоб стежки стали твої.

І ти ідеш у світ з подвір'я мами зовсім іншим кроком,

Бо знаєш хвіртка до струмка святого кличе кожний час.

Він не мілішає, а мудрістю повниться з кожним роком,

А головне, що біля нього тепло роду всіх чекає нас.

МАТИ

Я помітив цю матір на площі в ті події травневі,

Щось мене підштовхнуло запитати у неї тоді.

Що вона йому скаже,  вже в дорогу своєму бійцеві,

В незвичній до сина промові в цій загальній народу біді.

А вона як богиня, що зійшла на свій подіум правди,

І така незвичайна у промові синам всім й проста.

Бо вона була мати і прийшла до дітей цих заради,

Щоб донести всім  вічне  ще із чистої долі листа.

Площа ввічливо стихла - пульс її ніби дзвони,

Що покликали юність, як колись у похід їх дідів.

Вже розстріляний світ у життя вмонтував перепони,

І Майдан материнський вже помітно увесь посивів. 

А вона, як на паперті, над цим світом пораненим нині,

Піднялась в ім’я правди, щоб вернулось дитя її в дім.

І сказала слова, як повинна їх мовить бійцеві – дитині,

Коли горе в державі та і мудрість в бранні вже чужім.

«Сину, воїне мій, йти до правди то місія сильних від світу,

Нездоланних в боях і в хоробрості їхня подальша судьба.

Я ростила тебе, щоб ти був у житті монолітом з граніту,

В благородство одітий, як і наша свята боротьба.

Мудрий будь в перегонах, лиш таким поталанить у долі».

Її погляд до них – стрій вагоміше кликав у путь:

«Хай щастить діти Вам, Ваше русло з’явилось в тім полі,

Де вмирали діди в нім за волю, щоб свободу здобуть».

Ці слова життєдайні іманентно сплелись в стрій держави,

Їх завжди всім бракує, коли в душах мільйонів болить.

Вони символом стали, як фундамент вкраїнської слави,

Бо традиція роду - діти йдуть на війну, матерів боронить.

ДІАЛОГ

Скрипнула хвіртка крилами болю, як бита птаха,

Тінь попід хату в білій кофтині - плямою ночі.

Мама спитала дочку у сінях від батька стиха,

Чом нещасливо дивляться в душу очі дівочі.

«Мамо рідненька, совість моя ти, боляче мені,

Жити у світі,  де без кохання стежки розмиті.

Може підкажеш серцю моєму своїй дитині,

Що заблукала в мареві прози, де почуття вбиті».

«Доню, голубко, послухай повість, що я прожила,

Прийде кохання в серце до тебе променем сонця.

Просто ти в світі цьому складному ще не любила,

І не зустріла ти свого милого й жданого хлопця.

Доля всміхнеться ти налаштуйся спробуй чекати».

Дочка зігрілась на плечі вірнім і задрімала.

Снилась їй стежка в тепло одіта, як рідна мати,

Що свою дочку у життя зріле в світ споряджала.

ВИТОКИ РОДУ

Я знав, що то непросто  стати сиротою,

Що доведеться в іншім вимірі пізнати світ.

Що більше не пройду в житті я стежкою отою,

Удвох з тобою, мамо, де збирав життя я цвіт.

Збирав, щоб заплести судьби дороги потім,

До двору рідного, що нам служив, як оберіг.

Щоб повернутися до джерела вже не самотнім,

Де Ви лишили роду витоки нам дітям на поріг, 

Тому так тяжко і душа болить по Вас щоденно,

Як ніби при житті здійснити до кінця щось не зумів.

Бо відчуваєш, що навіки загубив те сокровенне,

Я у тій хвіртці на подвір’ я залишив душі своєї пів.

Додому хочеться вернутись у думках назад в століття,

Відчути дотик найсвятішого, що притаманне нам усім.

Вклонитись долі, що прибрала рід наш в довголіття,

І залишитись на миттєвість в тому вічному, що усміхалось їм.

МАМИНА ПРАВДА

Жовте  листя в спомин осінь залишила,

Роздягнуте гілля в сонці мерехтить.

Мама посивіла на призьбу присіла -

«Як нам жити, сину, бо з війни болить?

Жду Вас на порозі п’ятий рік з дороги.

Вірю, що вже скоро буде мир і квіт.

В нашій Україні, на шляхах облоги,

Зацвіте калини вітчизняний цвіт».

«Що я мушу, мамо, Вам, нині сказати,

Так, щоб зрозуміли, як душа болить.

Бо рідна Вкраїна – наша друга мати,

ЇЇ неможливо нам в біді лишить».

Будуть щебетати ластівки на сонці,

Прийде, вірю, спокій в український дім.

І для Вас із батьком в рідному віконці,

Усміхнеться доля, нам в житті усім.

Про маму, її любов і мудрість написано досить багато і пристойно, як у поезії, так і в прозі. Мабуть це найсвятіша тема для всіх, хто береться за перо. Принаймні я в цьому переконаний.

Я присвятив ці рядки для всіх матерів, які нас виростили, благословили у світ і чекають у рідній хаті. І сьогодні у це найвеличніше свято честі і материнської любові я звертаюся до всіх синів і дочок з наступними перевіреними життям словами: «Не шукайте причин, що не зміг приїхати до мами. Вас просто не зрозуміють, а головне прийде час, і ви будете самі себе звинувачувати, що не зробили цей крок вчасно».

А всіх матерів і бабусь я запевняю, що у Вас гарні діти і внуки навчаються на історичному факультеті УДПУ імені Павла Тичини.

 Щастя, здоров’я Вам і душевної теплоти!