ОБПАЛЕНІ ВІЙНОЮ

Про Другу Світову війну написано дуже багато книг, монографій, статей. Здавалося б, що можна ще додати нового?! У школі на уроках історії я дрімав, слухаючи про війну стислу суху розповідь вчителя. Він показував карту зі стрілочками, яка нікого особливо не цікавила. Подорослішавши, я почав розуміти, що за цими стрілками стояли справжні, живі люди різного віку, які помирали за краще майбутнє своїх дітей…

Пригадую дитячі враження від свята 9 травня. Мені подобалося дивитись на літніх людей з орденами, що блищали на сонці. Не міг я ніяк збагнути, як це стосується тих схем на уроках, тих орденів на святі,  моєї сім’ї.

Приїжджаючи на хутір Барвінок на Звенигородщину, відвідуючи місцеве кладовище, мене завжди цікавила могила мого прадідуся, на якій, окрім імені, не було дат і фото. Інформації про прадіда було дуже мало, тому головною моєю метою стало більше дізнатися ким він був, звідки приїхав, як загинув.

Віднедавна, коли почалося розсекречування військових архівів, мені вдалося дізнатися більше про свого родича.

Подбітов Леонід Пилипович народився 1906 року в м. Пугачов, Саратовської області (Росія). Мав старшого брата Івана. Працював водієм "ГАЗ-АА", який в народі називався «полуторка». Був одружений. Разом з дружиною Подбітовою Іриною Федорівною виховували дочку Зою. Адреса проживання теж відома з архіву: м. Пугачов, вул. Радянська, буд. 233.

1941 року, коли голові сім’ї виповнилося 35 років, йому прийшла повістка з військкомату, де йшлося про те, що його відправляють служити в Героїчну Шосту механізовану Армію Рядянського Союзу у військовому званні – сержант. Останній лист своїй дружині він написав у червні 1941 року, запису зі зворотньою адресою не було.

У серпні 1941 року, при взятті міста Умань, сили Рядянських військ виявилися слабшими за сили противника, тому 6-ту та 12-ту армії було розформовано. Більшість військовослужбовців потрапила в концтабір «Уманська Яма». За даними німецького командування станом на 14 серпня 1941 року в цьому таборі знаходилося 50 000 рядянських військовополонених.

«Уманська битва» тривала з 1 по 7 серпня 1941 року. Відбулася в ході наступу групи армій «Південь» та призвела до оточення і подальшої загибелі військ 6-ї та 12-ї армії Південного фронту Червоної Армії. Далі, військовополонених загнали в глибоку яму, з якої на цегляний завод постачалася глина. Яма була 7 м завглибшки, 300 м шириною і близько 1 км завдовжки. Полонених не годували, не давали води. Їли вони глину, яка збивалася у шлунку і люди помирали в тяжких муках. Фашисти щоранку викидали тіла невільників та тренувалися на них у стрільбі з автомата.

Двом військовополоненим вдалося втекти і потрапити аж на поле хутора Барвінок, що на Звенигородщині. Одним з них і був мій прадід Леонід Пилипович. Оселившись у маленькій землянці разом з побратимом, з часом вони познайомилися з місцевими жителями, які дали їм притулок і роботу.

Пізніше мій прадід одружився з дівчиною, яка була на рік старшою. Її звали Лісовенко Марія Ісаківна, 1905 року народження. Згодом у них народився син – Подбітов Юрій Леонідович, 14 вересня 1943 року народження, тобто мій дід по батькові. У той період Леонід Пилипович  працював ковалем у сусідньому селі Чемериське.

Березень 1944 року був «чорним місяцем» для тієї місцевості. З 5 березня по 17 квітня 1944 року тривала Умансько-Ботошанська операція, під час якої 6-ту армію було відновлено у складі 3-го Українського фронту. Після взяття міста Умань, армія пішла в наступ у бік Києва.

Саме тоді розпочалися великі бої в селі Ризине зі сторони Умані. Ворог відступав у бік села Чижівка і війська Червоної армії почали обстрілювати місцевість хутора Барвінок і села Чижівка.

Попрощавшись з дружиною та 6-місячним сином, мій прадід разом зі своїм бойовим товаришем під вибухами снарядів повернулися в свою землянку, аби перечекати обстріл. Не дочекавшись затишшя, Леонід Пилипович вибіг зі сховища і побіг у бік рядянських військ. До місця призначення не судилося йому дістатися: неподалік, у балці, його зупинив снаряд, на очах у дружини.

Важко уявити те, як жінка під вибухами снарядів посеред поля збирала понівечені шматки тіла свого чоловіка. Що вона відчувала, коли ховала залишки в костюм, який їй віддали для поховального обряду, коли копала могилу під час обстрілу, де навіть кладовище було важко знайти...

Залишившись вдовою, Марія Ісаківна змогла залишитися сильною людиною і виховати свого сина гідним чоловіком, який подарував їй двох онуків.

Деякі люди не хочуть знати своєї історії. Ця наука їм здається нецікавою, вчителі не заохочують до її вивчення. Але так важливо пам’ятати подвиги своїх рідних, розповідати про них наступним поколінням, адже лише тоді ми зможемо бути вільною та незалежною нацією.

Олександр Подбітов,

студент-магістрант 53 групи

історичного факультету