НЕСКОРЕНА

Жінка і війна – поняття, які стали нероздільними у ХХ столітті. З історій цих мужніх і героїчних зовні, але таких ніжних та тендітних у душі, жінок, які в силу своїх можливостей і життєвих перипетій протистояли ворогу, можна написати не одну книгу та зняти не один художній фільм. Такою була і життєва історія моєї прабабусі Ковінько Тетяни Євменівни. В сценарій її життя війна теж внесла власні корективи та ремарки.

Народилася Тетяна Євменівна 18 квітня 1921 року в с. Легедзине (тоді Бабанського р-ну, Київської області). Росла веселою та енергійною дівчинкою. У 7 років пішла до Легедзинської семирічної школи. По завершенню навчання в 1935 році поїхала до Криму шукати роботу. Звідти в 1940 році разом з подругою поїхала на Далекий Схід в місто Бекін (Хабаровський край), де працювала касиром. Саме там прабабусю і застала війна. В 1942 році вона була призвана до лав Червоної армії.

На фронті була радисткою-телефоністкою. З боями її дивізія дійшла до Чехословаччини, а потім їх перекинули в Маньчжурію. В переможному бою Тетяну Євменівну було тяжко поранено (численні уламкові ураження і травма хребта), тому в жовтні 1945 року вона була демобілізована і відправлена додому.

По завершенню війни на Тетяну Євменівну чекала реабілітація. Нестерпні болі і картини пережитого не зламали, а навпаки лише загартували мою прабабусю. Бажання бути сильною, не показати слабкість, проявилося і в тому, що вона відмовилася від групи інвалідності і всім офіційно заявляла «Я здорова!». Вона не впадала у відчай, а з ентузіазмом бралася до роботи. «Війна закінчена, потрібно жити далі», – казала прабабуся. І жила, працювала (перша повоєнна робота була у сільській рільничій бригаді), допомагала сім’ї.

Життя все ж не жаліло мою прабабусю. Сильнішими за фізичні болі, стали рани душевні. Чоловік, якого кохала, виявився зрадником, покинув її вагітною і пішов до іншої. Замість весілля і щасливого сімейного життя – гіркий обман. Та і з цією життєвою перешкодою прабабуся впоралася і в 1949 році народила красиву і милу донечку Олю, мою бабусю. Непевне набутий у війні досвід навчив цінувати життя за будь-яких обставин і жити наперекір всьому.

Далі знову пішла робота (працювала на фермі приймальницею молока, а з погіршенням стану здоров’я – охоронницею), догляд за донечкою і старенькою мамою, будівництво власного житла. Прабабуся жила в шаленому ритмі, ніколи не оглядаючись назад, з військовою чіткістю і витримкою йшла до поставлених цілей. Навіть, коли в 1976 році вийшла на пенсію, життєвого темпу не зменшила, бо потрібно було глядіти вже й онуків.

Також вона вела активне громадське життя: неодноразово обиралася депутатом Легедзинської сільської ради, була учасницею фольклорного гурту, з яким виступала на Міжнародних фестивалях, пізніше почала співати в церковному хорі.

Коли я народилася (перша правнучка), прабабусі Тані було вже 77, але це не применшувало її ролі в моєму вихованні. Вона дійсно любила всіх нас і, не дивлячись на пережите, завжди була веселою і чуйною. Будучи малою, я раділа її гостинцям і смішним історіям. Пам’ятаю, як розсердилася, коли прабабуся не хотіла, щоб я гралася ще татовим іграшковим автоматом. Лише тепер я зрозуміла, що просто в її очах то була далеко не іграшка і зовсім не весела гра. А вже коли народився мій братик (другий правнук) прабабусі було 86, вона намагалася бути при пам’яті й так само проявляти свою любов і піклування, та роки брали своє. Проте був момент, який розчулив навіть цю сильну і мужню жінку. Коли 9-го травня мій маленький братик пішов з букетиком вітати її зі святом Перемоги, вона обійняла його і заплакала. Я впевнена, що то були сльози щастя, адже не дивлячись ні на що, вона змогла побачити щасливе життя своїх дітей, онуків і правнуків у мирному світі, без війни і стрілянини.

Померла прабабуся Тетяна Євменівна навесні 2014 року. Їй було 93 роки. Вона померла, не знаючи, що на Україну насувається нова «негода», проте вона знала, що для рідних вона зробила все, що могла в своєму житті.

Для мене прабабуся приклад жінки-берегині, яка прожила дійсно гідне поваги і пам’яті життя. Тому саме напередодні цих пам’ятних днів я хочу, щоб про її історію дізналися, і, хоча й подумки, подякували їй і всім тим, хто ціною власного життя захищав і захищає наш мирний сон сьогодні  і щасливе завтра.

Мирослава Пересунько,

студентка-магістрантка

 історичного факультету