Уже стало традицією напередодні Великої Перемоги над нацизмом активізувати історичну пам’ять і на різних рівнях державного управління  зробити основною темою дня долі учасників Другої світової війни, фронтовиків та дітей війни. Політики, науковці і журналісти вкотре торкаються причин розв’язання війни, участі та внеску народів і держав у Перемогу. На телебаченні демонструють нові й ті, що стали популярними в минулому, кінофільми та серіали про війну.

  Там підкреслюється особливе значення мудрого керівництва військових начальників, маршалів і генералів і, особливо, геній вождя, який на той час був при владі. Хоча Сталін і його оточення знищило напередодні війни більше  40 тисяч представників командного складу, інкримінуючи їм справи німецьких та інших шпигунів. Тому і не випадково за кілька місяців бойових дій противник опинився під стінами Москви, а через рік на Волзі. Дорога до названих стратегічних пунктів була встелена мільйонами необстріляних бійців.  А глядачам сучасних російських кінострічок нав’язується фантастична ідея, що головними рушіями перемоги над нацизмом були контррозвідка “СМЕРШ” та бійці, у минулому кримінальні злочинці, які кров’ю спокутували провину перед Батьківщиною.

Оцінювання війни як трагедії та біди, що забрала життя, поламала долі мільйонів людей, серед яких значна частина українців, у цих політичних та ідеологічних навіюваннях розчиняється. Не випадково чисельність людських втрат у повоєнні роки було приховано, а архіви і документальна база втаємничені. Та й відкриті публікації досліджень, як правило, були заборонені. Згадується нині одна із перших книг про війну, яку мені ще у другому класі подарував батько на день народження зі словами: «Там написано про твого діда». Це була літературна оповідь про трагедію солдата «В окопах Сталінграду» письменника Віктора Некрасова, киянина, який був учасником тієї битви і яка визначила початок корінного перелому у війні. А мій дідусь, Мар’ян Іванович, тракторист із села Смільчинець, що на Лисянщині, у грудні 1942 р. згорів у танку, як механік-водій, у тій вирішальній битві з нацизмом. Похоронку отримала моя бабуся Марія Іванівна влітку 1945 р. якраз напередодні параду Перемоги і кремлівського банкету всім командувачам фронтами і союзникам, який влаштував вусатий вождь 24 червня 1945 р.

Але, з невідомих до нині достовірних причин, прапора Перемоги під час Параду Перемоги на Красній площі не було. Його побачили ветерани війни аж у 1965 р. Зате був на урочистій обідні «полум’яний» тост Сталіна: «Я пью, прежде всего, за здоровье русского народа потому, что он является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза!». Довоювалися! Чистої води шовінізм! А чому не сказати тост за героїчний радянський народ, який зламав хребет нацизму? Тоді б логічно була достовірна історична правда, а не вибрики російського грузина. Але Сталін не сказав. І це мало подальші життєдайні наслідки. Так, у грудні 2010 р. на той час прем’єр-міністр Росії Володимир Путін під час спілкування з громадянами у прямому ефірі висловив думку про те, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщо б Україна не входила до складу Радянського Союзу, тому що, на його погляд, Росія є країною переможців.

А як народ дізнався про ціну Великої Перемоги? На початок 1946 р. було проголошено, що загальні втрати (армія і населення) становлять близько 7 млн. Через 15 років, у 1961 р., було названо цифру понад 20 млн., а в часи Перебудови – понад 27 млн. Вже у ХХІ ст. називалася страшна цифра – 34 млн. У всіх багатотомних і однотомних виданнях з історії Великої Вітчизняної війни обов’язково перераховувались матеріальні втрати, а про людей скромно промовлялось, що загинуло понад 20 млн. або – «наш народ дорого заплатив за перемогу». А «дорого» для України було наступне. Так, населення Української РСР у 1940 p. становило 41,3 млн. На 1 січня 1945 р. в Україні було зареєстровано 27 млн 383 тис. осіб.  Різниця – 13 млн. 917 тис. осіб. Отже, у роки Другої світової війни Україна втратила понад 13 млн. населення. А ще мільйони людей опинились в окупації, надалі з тавром «зрадників» прийняли на себе тягар лихоліття, поки країна збиралась із силами.

У книзі «Від солдата до академіка. Спогади останнього солдата Великої Вітчизняної війни» Володимир Васильович Хільчевський – учасник Великої Вітчизняної війни, пише: «…Удень нас вишикували для прийняття присяги, а потім відбувся мітинг… Більшість складали молоді новобранці, ще не обмундировані, у своєму домашньому одязі, які не пройшли бодай якогось мінімального військового вишколу. У мене, наприклад, була лише шинель (зовсім нова, я був першим її власником), гвинтівка і патронташ. Але більше було неозброєних». Таких новобранців називали «чорнопіджачниками» або «чорносвитками».

Комплектуванням «чорнопіджачників» займалися спеціальні польові військкомати. Мобілізація поширювалася на всіх чоловіків, які могли тримати зброю. За законами воєнного часу чоловіки, які потрапили в окупацію, автоматично отримували клеймо зрадників, тому мали власною кров’ю довести свою відданість Батьківщині. Ніякої військової підготовки з мобілізованими не проводили, часто їх відправляли у бій, навіть не встигаючи видати військового одягу і зброї.

Зі «Щоденника» О. Довженка, запис за 28 листопада 1943 р.: «Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться, як на винуватих. «Один генерал дивився на них у бою і плакав», – розповідав мені Віктор». Документальне підтвердження знаходимо у багатотомному історико-меморіальному виданні «Книга Пам’яті України», на сторінках якого увічнені імена мільйонів загиблих…

 Напередодні Великої Перемоги вся громада історичного факультету, викладачі, співробітники і студенти, висловлюють безмежну вдячність і щиру повагу за героїчний подвиг всім солдатам  Великої війни за перемогу над нацизмом. Ми пишаємося тим, що серед переможців були наші земляки, воїни фронтів Другої світової війни і УПА, партизани і підпільники, мільйони з яких навічно занесені в Книгу Пам’яті  вдячного українського народу.

На знак пошани і памʼяті про учасників війни пропонуємо цикл публікацій студентів про їхніх рідних та близьких, які ціною здоровʼя і життя здобували Велику Перемогу.