Сьогодні 207 річниця від дня народження Тараса Шевченка, українського поета, художника, мислителя.

Народився Тарас Шевченко (1814-1861) у селі Моринці, що на Черкащині у сім'ї кріпаків поміщика Енгельгардта. Дуже рано хлопець залишився круглим сиротою. Подальша доля малого Шевченка - аж до викупу його з кріпацтва - була пов'язана з долею Енгельгардта, з Петербургом. Тут Шевченко познайомився з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком, з поетом Євгеном Гребінкою, а згодом і з Карлом Брюлловим і Василем Жуковським, які відіграли в житті Шевченка надзвичайну роль, - у 1838 р. викупили його з кріпацтва.

Того ж року Шевченка зарахували учнем Академії мистецтв. Навчався він під керівництвом Карла Брюллова. А вже 18 квітня 1840 р. з'явилася перша збірка поезій – «Кобзар» - подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й у самосвідомості українського народу.

Нині Шевченків «Кобзар» для українців те саме, що й Біблія. Його загортали наші бабусі і мами у вишитий рушник і зберігали біля образів як святиню. По ньому український селянин, водячи зашкарублим, покрученим від важкої праці пальцем, вчився читати. Вуста старанно і пророчо шепотіли заповітні прості рядки, а розум осявала істина – «Борітеся – поборете!» Його вчили напам’ять.

Політв’язні царату, дисиденти, шістдесятники. Шевченко був з кожним українцем у тюрмах, таборах і на засланні; на чужині і в еміграції. Був на Майдані і в окопах всіх війн за нашу Свободу і Незалежність, в боївках вояків УПА і в окопах нинішньої російсько-української війни,  руїнах Донецького аеропорту з нескореними кіборгами, під Іловайськом і Дебальцеве, Савур-Могилою і Широкіне, в серцях всіх волонтерів, які втілювали захистникам надію, що їх завжди чекає вдячний тил і рідна домівка. Мені здається, що Кобзар залишився в душах тих  українців, що залишилися на окупованих агресором українських територіях. Принаймні – мені хочеться у це вірити!

А час невгомонний - пролітають дні, роки, століття…  Шевченко не віддаляється, не бронзовіє. Бо Він – апостол правди – тому завжди живий! У чому криється величність цієї постаті і феномен його  дивної незбагненності? У живому щирому слові Тараса, що іноді бринить як струна, а іноді подібне до гострого важкого меча. як у «Заповіті»:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

 Або, ніби про сьогоднішню біду України на Сході і в Криму, у актуальній нині його «Розритій могилі»:

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

І могили мої милі

Москаль розриває...

Нехай риє, розкопує,

Не своє шукає,

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати».

Як влучно сказано, а головне, що і сьогодні актуально, бо кличе на святу паперть українців захищати матір Україну. «Без Нього… хто знає, що було б з нами!», - зазначає Богдан Лепкий.

ТАРАСОВІ ДІТИ 

Посадіть, Ви, калину на те місце почесне,

Де Дніпро до Тараса в водах віщих прибіг.

Нехай слава козацька в душах наших воскресне,

Щоб Кобзар її звідти знов побачити зміг.

Історичному плину береги хай всміхнуться,

І згадає Ревучий чайки й шаблі в руках.

І на кручах казкових отамани проснуться,

І сльоза за Вкраїну затремтить в їх очах.

А в калиновім цвіті покоління вже нові,

Кобзареві приходять, як вже звикли на звіт.

І несуть, як до батька, квіти в дань Тарасові,

Від людей України найпалкіший привіт.

Як вогонь полум’яний та калина на кручі,

Ніби пам'ять і дійсність як святий моноліт.

І приборкана мудрість в своїх крилах могучих,

Молить в неба спинити до землі зірок хід.

Може хтось збережеться ще у цім зіркопаді,

І прийде до Тараса, як батьки вчили нас.

І проснеться знов правда в березневім  параді,

Коли ти, наша Совість, взяв білет до небес.          

Анатолій Карасевич – збірка «Шлях» - 2019 р.