1 квітня ось уже більше сотні років світ відзначає Міжнародний День птахів – свято, яке знаходиться під егідою ЮНЕСКО.

Саме 1 квітня 1906 р. була підписана Міжнародна Конвенція з охорони птахів. Традиційно День птахів – це не тільки річниця Конвенції, але і час прильоту пернатих зі своїх зимівель. За традицією у цей час в очікуванні пернатих розвішуються шпаківні, дуплянки та інші «пташині будиночки», проводяться акції «зустрічі птахів». Повернення птахів святкується також як прихід весни. Хоча останніми роками світ змінюється і зміна клімату суттєво впливає на перелітних птахів.

Як розповідає відомий орнітолог Геннадій Фесенко із столичного  Інституту зоології НАН України,  деякі перелітні птахи, не відлітали у теплі краї через м’який клімат цієї зими. Наприклад, білощокого крячока, який зимує в Африці, часто бачили у зимові місяці біля Дунаю.

«Перелітним птахам було досить комфортно зимувати. Спостерігали більше на півдні тих птахів, яких у нас взимку ніколи не бувало. Наприклад, такий невеликий птах як білощокий крячок – це родич мартинових. Вони зимують, як правило в Африці, далеко відлітають, а у цьому році декілька птахів бачили біля Дунаю і придунайських озерах», - розповів Г. Фесенко. За його словами, у першій декаді березня у південних районах бачили одуда, який зазвичай прилітає у  кінці березня на південь, а на північ у середині квітня.

Головною метою Міжнародного дня птахів є привернення уваги, насамперед людей, до проблеми збереження пташиного світу. Тому, що наші пернаті друзі живуть по всій планеті. Окрім того, що своїм чудовим пташиним співом прикрашають природній світ, вони ще і беруть  активну участь у багатьох біологічних процесах. Особливу користь птахи приносять сільському господарству, знищуючи комах-шкідників і намагаються ввести неспокій у знищувальний світ гризунів. Однак, вплив людини на птахів радше негативний. Тому, що за останні сто років вимерла ціла низка видів пташок. А це насторожує, бо можуть зникнути зі світового різноманіття ті, які стали вагомим додатком у формуванні теплоти й мудрості і в кінцевому рахунку – збереження людськості від морального зубожіння.

Мені чомусь сьогодні знову згадалися влучні розповіді-байки моєї бабусі про різних пернатих. У неї їх було так багато, що я іноді дивувався, як людина, що не вміла писати і читати, могла так багато знати всього, що робило світ спокійнішим, теплішим, а головне – вселяло надію і віру на майбутнє.

Пам’ятаю, я вже бігав до школи, коли одного разу знайшов і приніс на весні пораненого голуба до хати і поклав на лежанку, щоб зігрівся. Мою ідею лікувати птаха підтримала першою вона – моя мудра бабуся. Я ні краплини не сумнівався у тому. Мабуть треба було їй про те сказати. Але чомусь не сказав, а сьогодні, коли минуло більше ста років від її народження, а вона прожила  саме стільки, вирвав той епізод із сотень подібних з її життя і сльоза попросилася до світлої пам’яті про неї.

 Уже через добру низку років я напишу вірша, щоб у чергове торкнутися її мудрості і святої пам’яті.

 ПТАХА МИРУ

Хтось ранив голуба у його спробі в мирі жити,

Навіщо злочин скоїв цей він у природі?

Якій він істині в житті зібравсь служити,

Коли ламав в польоті крила птиці горді?

Той голуб падав у нагаду всьому злому світу,

Ранені крила просіяв вітер вже кров’ю вмиті.

І сльози смутку в очах у птаха – відтінок гніту,

Знов нагадали, як всі пернаті людьми забуті.

Бо вони можуть, якщо захочуть здійснити злочин,

Убити птаха символ свободи і тепла в домі.

Факт достовірний – з’явилось доста таких охочих,

Що не бідують у власнім світі лиш їм відомім.

Я подав руки гордому птаху й приніс додому,

Він жив у мене у продовж літа і з жмень живився.

Мені курликав на своїй мові крізь біль і втому

Я ж птаху днями дивився в очі і в них влюбився.

Літо минуло крила зміцніли – вже час в стихію,

В сльози обоє – спорядив птицю у небо синє.

Вона злетіла боляче стало, що так не вмію,

Ми б може вкупі десь захистили життя пташине.

Дивлюся часто я у небо вслід птахам плину,

Десь й мій літає, дарує мудрість теплом зігріту.

Я вірю, більшість людей у світі в гірку годину,

Теплом зустрінуть пташину гордість в красу одіту.

А ще моя бабуся розповідала, що символом туги в Україні був завжди журавель. Його курликання, як часто говорила бабуся, викликає смуток у людей за тими, хто був найріднішими у родовому дереві, якому доля внесла суттєві корективи у плин життя і розпорядилася на свій вибір. Вона, мабуть, мала на увазі свого чоловіка Мар’яна, який пішов, як і 144 його односельчан на Велику війну з нацизмом і не повернувся до рідної домівки. Мій дідусь згорів у танку у Сталінграді у грудні 1942 р. А вона одна поставила на ноги і вказала стежку у життя своїм чотирьом синам, старшим серед яких був мій батько. Я і сьогодні яскраво пам’ятаю те довгорічне журавлине гніздо у середині п’ятдесятих біля її двору – вона проводила свої нерясні і скупі вільні селянські хвилини стоячи у задумі під ним, як над минувшиною.  

Саме таке творилося і у моїй душі весною 2014 р., коли розпочалася російсько-українська війна. Коли їхати через село Піківець на Черкаську дорогу, прямо за рестораном і мостом, на початку дачного угіддя, було вміло змощене на стовпі журавлине гніздо.  Скільки я пам’ятаю воно завжди було густо населеним. Але у першу воєнну весну журавлі не прилетіли. Я це помітив відразу, тому що майже тридцять років шляхи до  мого рідного села проходили біля затишного журавлиного житла. Думав, загинули мої крилаті друзі, і з нетерпінням чекав їх або їх дітей на наступний рік. Скільки було радості, коли через рік вони з’явилися знову! Я написав вірша, а учитель із Благовіщенська Микола Батенко відшукав у співучих українських дібровах відповідну змісту музику. Сьогодні уже популярну  пісню  «Журавлі» знають багато неспокійних за долю  нашої неньки України.

В українському фольклорі, в літературі, мистецтві також дуже шанується величні птахи – лебеді. У Городецькому на ставку якось я помітив особливу пару лебедів. Вони залишалися на зиму, нікуди не мігрували, і мені привиділася ця їхня премудрість не такою вже і банальною. Я вирішив їм присвятити свого вірша, хоча про лебедину вірність уже багато було написано і оспівано. Але у мене з’явилася ще нові рядки. А може вони мають право на життя? Отож, пропоную прочитати…

ЛЕБЕДИНА ВІРНІСТЬ

Лебедя з лебідкою я стрів,

У обіймах їхніх молодих.

Він злетіти в небеса хотів,

Та Вона не піднялась з води.

Хтось поранив птаха на льоту,

І спустив у водну площину.

Він не зміг скорити  висоту,

І лебідку залишити там одну.

Метеором кинувся він вниз,

Обійняв над хвилями її.

Це був спільний лебединий бриз,

Про який писали в рубаї.

Так сиділи серед бурь вони,

Він подрузі рану лікував.

Їм хотілось в почуттях весни –

Бо лебідку лебідь покохав.

Нарядивши влітку у фату,

На ставку крило він попросив.

Бо в пташинім світі покохав оту,

Що від смерті по весні відбив.

Так хочеться, щоб пташиний спів нам навіював і сьогодні солов’їні пісні українського народу, а лелека приносив закоханим побільше дітей, нехай зозуля накує скільки у долю років, щоб люди змогли вирішити задумане, а ластівка залишається, як і була тисячу років тому, і надалі хранителькою дому. Не знаю, чому згадав сьогодні бабусину мудрість. Мабуть тому, що дякуючи мудрості і теплоті попередніх поколінь ми зберегли своє обличчя і з нами розмовляє нині цивілізований світ.

Отож, зі святом Вас, дорогі друзі! Нехай нашим пернатим буде затишно на мудрій українській землі.