День пам'яті жертв політичних репресій — щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на третю неділю травня.
  Указом президента України Л. Кучми №1181/2000 від 31 жовтня 2000 р. День пам'яті жертв голодоморів, який відзначався кожної четвертої суботи листопада перейменовувався на «День пам'яті жертв голодомору та політичних репресій». Указом Л. Кучми №797/2004 від 15 липня 2004 р. встановлювалася назва «День пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій». Указом Президента України В. Ющенка №431/2007 від 21 травня 2007 р. дні пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій розведено у часі. День пам'яті жертв голодоморів залишився четвертої суботи листопада, натомість третя неділя травня встановлена Днем пам'яті жертв політичних репресій з метою належного вшанування пам'яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам'яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства.
  Традиційно в День пам'яті жертв політичних репресій вищі особи держави покладають квіти до національного меморіального заповідника «Биківнянські могили». Покладання квітів до пам'ятних знаків відбувається також по всій країні, відбуваються жалобні віче і церемонії.
  19 травня у гості до історичного факультету Уманського державного педагогічного факультету імені Павла Тичини завітали в'язні політичних репресій національно-визвольних змагань 70-х рр. ХХ ст., які були активними учасниками другої хвилі дисидентського руху на Уманщині – хмельничанин КУЗЬМА ІВАНОВИЧ МАТВІЮК і уманчанин БОГДАН ДАНИЛОВИЧ ЧОРНОМАЗ.
   

    З вітальним словом до гостей звернувся декан історичного факультету професор Карасевич Анатолій Олександрович. Він окреслив предмет діалогу, зробив акцент на причинах дисидентського руху у колишній Радянській імперії, згадав поіменно всіх тих борців за незалежність нашої держави, які загинули у тюрмах і таборах за нашу єдність і свободу у часи дисидентського руху.

    Хвилиною мовчання учасники заходу вшанували борців за волю України.
    Учасники тих буремних подій Кузьма Іванович Матвіюк і Богдан Данилович Чорномаз розповіли про свій нелегкий, але праведний шлях боротьби за Україну.

    ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

    МАТВІЮК КУЗЬМА ІВАНОВИЧ народився 2 січня 1941 р. у селі Ілляшівка, Старокостянтинівського району, Хмельницької області. Його дід Ярощук Мусій Костянтинович і баба Козак Оляна Дорошівна (із козацького роду) були розкуркулені. У 1933 р. із дев'ятьох їхніх дітей від голоду померли семеро.
З 1967 р. Кузьма Іванович працював викладачем в Уманському технікумі механізації сільського господарства. Під час чергового відвідування місцевого краєзнавчого музею підійшов до наукового співробітника музею Ольги Петрівни Діденко і попросив, що у них є такого, що не друкувалося, але щоб можна було прочитати про козаччину. Ольга Петрівна запитала: «А чому Ви цим цікавитеся?». На що отримала відповідь: «Та я люблю козаччину, і якби зараз була Запорозька Січ, то я покинув би оцей технікум і подався б на Січ». Ольга Петрівна познайомила молодого допитливого викладача з корінною уманчанкою Надією Суровцовою. В її будинку на вул. Коммолоді, 6 в Умані, був національний гурток. Там бували дисиденти з Києва. Саме там зустрів Кузьма Іванович Івана Світличного, його сестру Надію Світличну, з істориків часто спілкувався з Ярославом Дашкевичем, нині львівським академіком. Багато бувало дисидентів із Москви, зокрема, там два тижні жив А. Солженіцин, коли у кінці 60-х рр. збирав документи для книги «Архипелаг ГУЛАГ»
    Молоді викладачі технікуму, педінституту, вчителі шкіл, студенти під виглядом «відновлення ленінської національної політики» намагалися захищати національну культуру. Читали лекції з історії національно-визвольного руху, проводили семінари, вечори. Вдалося перевести викладання у технікумі на українську мову. Разом зі студентом Уманського сільгоспінституту Богданом Чорномазом, з яким винаймали кімнату, розмножували фотоспособом працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», де, немовби з ленінських позицій, засуджувалася русифікація і вся політика Комуністичної партії на Україні. Розповсюджували вони працю «Возз'єднання чи приєднання?» Михайла Брайчевського, статтю «З приводу процесу над Погружальським» та ін.
   Кузьму Івановича заарештували 13 липня 1972 р. разом із Богданом Чорномазом. Два перші тижні слідства були найтяжчими: за звільнення та аспірантуру кагебісти пропонували «роззброїтися», тобто охарактеризувати свою діяльність «з партійних позицій», відмовитися від націоналістичних поглядів і покласти всю вину на «недобиту буржуазну націоналістку» Надію Віталіївну Суровцову. Молодий викладач не спокусився і не пішов з владою на компроміс.
   16 листопада 1972 р. К.І. Матвіюк був засуджений Черкаським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 4 р. таборів суворого режиму, а Б.Чорномаз – на 3 р. Суд був закритим, заслухати виголошення вироку були допущені лише родичі.
    Із закінченням терміну К. І. Матвіюк у наручниках був привезений у м. Черкаси, мав адміністративний нагляд упродовж року. Працював у м. Олександрії у проектному бюро, у с. Шубків Рівненської обл. на дослідній станції, але за читання газети під час колективного примусового прослуховування доповіді Леоніда Брежнєва його звільнили «за невідповідністю зайнятій посаді». Більше року ніде не міг протриматися Кузьма Іванович через свою позицію.
    Громадську діяльність він відновив вже під час перебудови. Один із організаторів і лідерів культурологічного товариства «Спадщина» у м. Хмельницькому, обласних організацій Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, був делегатом Установчого з'їду Народного Руху України (8-9 вересня 1989 р.), у 1990 – 1992 рр. очолював міськрайонну організацію НРУ, був співголовою крайової організації. У 1993 р. з групою активістів створив обласну організацію Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих, яку очолював до 1999 р. За проектом Кузьми Івановича у 1992 р. в обласному управлінні сільського господарства був створений відділ організації і розвитку селянських (фермерських) господарств, яке він і очолював до 2001 р. Вдалося зробити прозорим і демократичним розподіл фінансової допомоги і не допустити «білого фермерства» – привласнення землі людьми, які на ній не працюють.
    У 2000 – 2002 рр. – голова районної організації «УРП-Собор», потім член Ради. У лютому – червні 2004 р. – керівник мобільної експериментальної агітаційної групи з підготовки виборів Президента. З грудня 2004 р. – член обласної громадської комісії з розслідування порушень на виборах Президента. Нині К. І. Матвіюк на заслуженому відпочинку, проживає у с. Пирогівці Хмельницького району, веде з дружиною фермерське господарство.


    ЧОРНОМАЗ БОГДАН ДАНИЛОВИЧ народився 9 лютого 1948 р. у селі Стегніківцях Тернопільського району у сім'ї Данила Чорномаза і Марії Чорномаз. Батько і всі його брати були причетні до національно-визвольних змагань сорокових років.
      «У нашому селі майже не було родин, – згадує Богдан Данилович, – які би не були причетні до націоналістичного підпілля. Само собою було зрозуміло, що у селі панував проукраїнський дух. Це було абсолютно природне явище – ніхто не докладав якихось особливих зусиль, щоб виховати з мене переконаного патріота чи націоналіста, чи як хочете це назвіть. Це вважалося ознакою порядності – патріотизм. В отаких умовах я виростав...».
     Закінчивши середню школу у м. Збаражі, Богдан Чорномаз поїхав вступати у сільськогосподарський інститут у м. Умань. Приїхав, але не поступив. Пішов на підготовчі курси і разом з тим працювати. 21 червня 1967 р. пішов в армію. Служив на Далекому Сході, на березі Японського моря, в радіотехнічних військах.
Ще до армії познайомився в Умані з поетами Миколою Коломійцем та Людмилою Ткач, які входили у місцеве літоб'єднання. Деякі його члени знали свого часу Василя Симоненка, вони уже закінчили Київський університет і були причетні до шістдесятників. З літстудійцями спілкувався досить активно. Познайомився і часто зустрічався з Надією Суровцовою.
    Після армії Богдан Данилович повернувся в Умань, поступив в Уманський сільськогосподарський інститут. Повернувся працювати в учбово-дослідне господарство інституту, на посаду службовця. Був бібліотекарем, обирався комсомольським секретарем учбово-дослідного господарства. Тоді і познайомився з Кузьмою Матвіюком. «Коли у нас з'явилася праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, – згадує Богдан Данилович, – і коли ми з Кузьмою Матвіюком дістали однотомник «Історії України» Грушевського, то ми вирішили організувати у себе на квартирі дискусійний вечір. До речі, квартиру нам підібрала сама Надія Суровцова. За її рекомендацією нас прийняла на квартиру дочка колишнього, ще дореволюційного, судді міста Умані, котрий якимось чином ужився з радянською владою, за що вона залишила йому великий будинок. Там ми вдвох з Кузьмою винаймали одну кімнату. Перш за все, ми подумали, кого запросити на той дискусійний вечір. Звичайно, пересічного гостя ми не хотіли. Ми подумали, що цим має бути зацікавлений комсомольський актив, адже він тією чи іншою мірою за своїми посадами причетний до суспільних процесів і має орієнтуватися у таких речах. І ми запросили комсомольських секретарів педінституту – секретарів організацій курсів, факультетів. Туди потрапила і моя нинішня дружина – як комсомольський секретар фізико-математичного факультету Уманського педінституту Тетяна Литвиненко. Вона навчалася вже на останньому курсі. Одна така зустріч відбулася, друга. Там ми студіювали «Історію» Грушевського, вели дискусії. Це вже була в нас із Кузьмою якась практична діяльність. Згодом з'явилися плівки праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», збірника «Хроника текущих событий», «Возз'єднання чи приєднання?» Михайла Брайчевського, статті «З приводу процесу над Погружальським», фотокопії яких почали друкувати і розповсюджувати по Україні».
    13 липня 1972 р. Богдана Даниловича було заарештовано і згідно судового вироку засуджено на 3 роки таборів за статтею 187 «прим», «наклепи на радянську дійсність».
     У кінці 80-х рр. почалися демократичні процеси в Україні. Почав діяти Український культурологічний клуб, за яким стежили і який відвідували колишні політичні в'язні і патріоти України. А потім уже почалася епоха творення Української Гельсінкської Спілки. Богдан Данилович причетний до її утворення на Черкащині. «Так вийшло, – згадує Богдан Данилович, – що Черкаси не зуміли створити ні нормальних структур Руху, ні Гельсінської Спілки. Були такі дрібненькі потуги, але нормальної структури там не було. А в Умані були люди, які активно були задіяні у другій хвилі дисидентського руху, і на них можна було надіятися. Таким чином, ми створили в Умані Гельсінську Спілку».
     Богдан Данилович був очільником Уманського Руху, один із організаторів Уманського осередку Української Республіканської партії, товариства «Берегиня», ініціатором видавничих органів «Червона калина» і «Тризуб».
     Нині Богдан Данилович Чорномаз кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.
     На завершення зустрічі декан історичного факультету А. О. Карасевич продекламував свій вірш «Прозріння»:

Їм сказали: «Сатрапа із трону!». І Миколу убили.
І прийшла невблаганна пора паліїв у червоних зірках,
Вони нам революцію, як змію у світ правди впустили,
У заплакала мудрість народу – закували її в Соловках

Потім НЕПом лякали, а мудріших у морі втопили,
Й повезли в комунізм, хліборобів погнали в колгосп.
На зупинках кровавих скільки люду простого згубили!
Сліз достатньо, щоб змити у Кремлі перший пост.

Потім голод прийшов, у суспільстві де дань трудареві,
Завжди була в пошані із часів, як охрещена Русь.
З того стриму лишились лише звіти під свята жовтневі,
Та кайдани духовні, від яких наш народ ледь позбувсь.

А згадайте репресії, про яку там мораль говорили?
Коли тисячам жертв вирок трійки, як манна з небес.
Та в війні із нацизмом ще мільйони невинних забили,
Щоб їх вождь більшовицький в комунізмі воскрес.

Не воскрес, слава Богу, пам'ять нації всіх їх зганьбила!
Тих, хто всюди вбивав самостійницьку волю братів.
Знову свіжі могили – дисидентства поламані крила,
І доноси на мудрість в уже звичній манері катів.

Кузнецова і Тихий, Караванський і Ліна Костенко,
Пів століття пройшло – вони владі тій свій правди Білль.
Макух, Бердник й Кандиба, Стус й Петро Григоренко,
І Мороз із Лук'яненком, Романюк й В'ячеслав Чорновіл.

Майже тисяча їх через тюрми й суди совість будить,
І та спільність радянська вслід з партійних трибун.
Десь повірили всі, що неправду Майдани засудять,
Бо пішов у архіви історії партократів віджилий табун.

І прозріння прийшло в мудрість буднів одіте,
Ми торкнулись до суті, за яку йдуть онуки у бій.
І як пам'ять про всіх в небесах буде зірка щонічна горіти,
Щоби з правдою жили вільні люди в країні моїй.