22 травня – важлива дата для кожного українця. У цей день прах Тараса Григоровича Шевченка, згідно з його заповітом, було перепоховано в Україні.
   У цей день святково одягнені, у вишиванках, приходили у Парк Шевченка у Києві сотні людей і аматорські колективи університету співали «Реве та стогне Дніпр широкий», читали «Заповіт» та інші вірші Шевченка.
   Але у 1971 р. 22 травня оголосили націоналістичним святом і участь у ньому була заборонена. Усіх, хто приходив у цей день у парк вшанувати пам'ять Шевченка, силою розганяла міліція. А студентам університету взагалі відміняли заняття, оголошуючи цей день вихідним! І попереджали: сидіть удома, до університету - ні ногою, ні-ні! Хто буде помічений в районі університету, той буде негайно виключений, без права повторного вступу.
  Сучасним студентам важко уявити все це. Важко уявити яку треба було мати громадянську мужність, щоб все-таки, незважаючи на заборону, хоча б наблизитись до парку Шевченка, щоб побути якусь мить наодинці зі своїм батьком, зі своїм народом, зі своєю совістю, щоб притулитись до холодної плити і почути пророчі слова свого земляка:
   
 
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Не злим тихим словом.
    Ці слова будили від сну не байдужі душі однодумців, кликали до неординарного мислення тисячі неспокійних за долю України сердець і стали одним із чинників другої хвилі дисидентства 70-х рр. червоного століття. Слова бунтівного поета викарбувані на паперті боротьби за незалежність і суверенність України, яку Тарас любив найбільше у своєму житті. Це те ЄДИНЕ, яке не могли забрати у нього його вороги. Але це буде потім...

    А тоді, 26 квітня (8 травня) 1861 р. домовину з тілом Тараса Шевченка викопали, понесли на руках через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезли до Москви.
   Далі шлях пролягав через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитрівськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Студенти Університету Святого Володимира випрягли коней з воза і сама молодь впряглася у шлеї і провезла труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.
  У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його у Києві. Та Григорій Честахівський обстоював думку про поховання у Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».
8 (20 травня) 1861 р. на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі. Брати Т. Шевченка хотіли поховати Тараса біля стін Успенського собору, але в поховальний процес знову втрутився Григорій Честахівський, який супроводжував прах великого поета і зумів відстояти виконання останньої волі Тараса. 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах великого українського поета і совісті народу України, віднесли на Чернечу гору.
   «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», — згадував Григорій Честахівський. Везли хлопці і чоловіки, а потім навіть і дівчата, везли декілька верст. Дорогу з траурною процесією, устелили зеленим віттям і вона була схожа на зелений килим. Попереду несли Кобзарів портрет, аби весь зустрічний люд бачив того, про кого лише чув.
    Над домовиною Шевченка на місці поховання змурували цегляне склепіння, насипали два яруси землі й обклали камінням так, щоб надати похованню вигляду степової могили. Згодом на могилі встановили дубовий хрест. Такою вона була до 80-х рр. ХІХ ст.Та 1884 року на народні пожертви, на могилі Шевченка встановлено чавунний хрест, впорядковано земляний насип, могилу обкладено дерном, недалеко збудовано хату для доглядача. У 1889 р. влаштовано перший музей Шевченка. У 1925 р. місце поховання Тараса Григоровича увійшло у створений Канівський державний музей-заповідник «Могила Т.Г. Шевченка». А 1939 року поетові споруджено величний бронзовий монумент. Народ здавна називає Чернечу гору «Тарасовою».