Сьогодні, напередодні Дня народження Кобзаря, уманчани традиційно відвідують історичні місця, пов’язані з його особистістю. Таким місцем в Умані є Осташівський пагорб, який завжди збирає земляків, щоб віддати шану Великому Поетові.

       У різні роки ці візити були несхожими, але я не пам’ятаю жодного року, щоб до Тараса хтось не прийшов. Навіть тоді, коли почалася російсько-українська війна на Сході, стежка до народної мудрості була переповнена. Лунали адресні пісні та власні поетичні спроби, приходили обпалені війною солдати і ті, що збирались на святу рать за неньку-Україну. І ставало на серці спокійніше, коли бачив цю людність у дії,їхню віру у нашу Нездоланність та історичну Єдність. Бо саме з цього і розпочинався наш шлях до Незалежності і любові до народу України, бо в дорогу Солдати Свободи взяли Його «Заповіт». Я і сьогодні почув його на Осташівському пагорбі, коли відбувалося покладання вінків і квітів поету-революціонеру:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

        Ніби про сьогоднішні покоління писав Тарас. Він був переконаний, що у майбутньому народ наш буде постійно боротися за державну єдність. Хоча, як відомо, рядки ці були написані у далекому 1845 р., а є і сьогодні дороговказом для нинішнього покоління – того покоління, яке знову на війні і, що дивно, навіть вороги ті ж самі, які нищили наш народ і його потяг до Свободи століттями. І не потрібно тут буди дивовижно мудрими і далеко ходити. Розкрийте перший випуск «Кобзаря» (1840 р.) і вчитайтеся в ті перші вісім поетичних перлин мудрості поета: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Перебендя»,«Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».

      А через три роки зʼявилась «Розрита могила» і слова, які не можливо читати без трепету душі – «Світе тихий, краю милий, Моя Україно, За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?». Так може писати лише та людина, яка живе нероздільно з витоками роду, з Україною. І буде з нею назавжди, куди б не закинула його доля!

     Ми гордимося нашим славним Тарасом, нашим віщим Кобзарем. Гордимося і постійно вивчаємо його літературну спадщину. Його ж поему «Кавказ» на барикадах Майдану читав Сергій Нігоян (загинув 22 січня 2014 р. на Грушевського, Герой України), його поезія допомагає у формуванні морального вибору і активної життєвої позиції захисників Вітчизни сьогодні на Сході. Мабуть, немає в Україні жодної оселі, де б на найпочеснішому місці не було Тарасового «Кобзаря». 

      Україна і вдячні люди завжди пам’ятають і будуть пам’ятати у віках свого Кобзаря!

ТАРАСОВІ ДІТИ

Посадіть Ви калину на те місце почесне,

Де Дніпро до Тараса в водах віщих прибіг.

Нехай слава козацька в душах наших воскресне,

Щоб Кобзар її звідти знов побачити зміг.

Історичному плину береги хай всміхнуться,

І згадає Ревучий чайки й шаблі в руках.

І на кручах казкових отамани проснуться,

І сльоза за Вкраїну затремтить в їх очах.

А в калиновім цвіті покоління вже нові,

Кобзареві приходять, як вже звикли, на звіт.

І несуть, як до батька, квіти в дань Тарасові,

Від людей України найпалкіший привіт.

Як вогонь полум’яний та калина на кручі,

Ніби пам’ять і дійсність як святий моноліт

І приборкана мудрість в своїх крилах могучих,

Молить в неба спинити до землі зірок хід.

Може хтось збережеться ще у цім зіркопаді,

І прийде до Тараса, як батьки вчили нас.

І проснеться знов правда в березневім параді,

Коли ти, наша совість, взяв білет до небес.

Анатолій Карасевич