ІCТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ ЗАПРОШУЄ НА НАВЧАННЯ!

ОГОЛОШЕННЯ


viber 2023 11 20 17 24 20 361 1 


Тиждень історика 2024 з посиланнями 1 1 

50

АФГАНСЬКИЙ БІЛЬ

   Сьогодні 15 лютого 2018 р. виповнилося 29 років, як окупаційні війська Радянського Союзу залишили суверенний Афганістан, де брали участь у війні більше дев’яти років разом з урядовими військами Афганістану проти повстанських груп моджахедів.
   Розпочалась війна 25 грудня 1979 р. нападом спецпідрозділів КДБ СРСР на президентський палац у Кабулі і вбивством президента країни Хафізулли Аміна та його оточення і введенням у країну «обмеженого контингенту» Радянської Армії. Війна, за офіційними радянськими даними, тривала до виводу основної маси радянських військ 15 лютого 1989 р. Внаслідок цієї війни загинуло (за міжнародними даними, прийнятими також і СРСР) близько 1,5 млн або 10 % з числа тодішнього населення країни. Радянські втрати, за офіційними даними СРСР, становили 14 327 військовослужбовців (з них - 8 655 солдатів, яким не виповнилося ще 20 років!). Через горнило радянсько-афганської війни пройшли більше 160 000 українців. З них 2 378 загинули, у тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили у полон. Всього участь у бойових діях брали 546 255 радянських солдатів та офіцерів. Поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами.
   Отака сумна арифметика постає перед нами сьогодні, коли ми намагаємося відкрити політичну завісу, що залишилася з імперської держави, і заглянути в архіви біди народу, якого Брежнєвська влада захотіла диктаторськими методами провчити за вільнодумство, дисидентство і національно-патріотичні потяги до Свободи у 60-70-х роках ХХ ст. – століття кольору крові!
   Рішення ввести окупаційні війська в Афганістан ухвалили на підмосковній дачі Брежнєва – сам орденоносець-маразматик, Суслов, Андропов, Устинов і Громико. От і вся сутність радянської демократії, коли зграя безумців розпорядилася долями майже 15 тисяч людей і відправила їх назавжди у потойбічний світ. Та й хоронили у перші роки цих воїнів тихо, або і зовсім приховували місце загибелі, щоб менше люду знало, що фатальне рішення про злочинну війну було ухвалене неповним складом Політбюро і далеко не молодими його членами. На той час Брежнєву минуло 73 роки, Суслову — 77, Андропову — 65, Устинову — 71, Громико — 70. Лише один з них, Громико А.А., дожив до того часу, як останній підрозділ радянських військ проїхав лютневим мостом, що з’єднував дві держави.

9

    Саме ці питання були підняті на зустрічі декана історичного факультету професора Анатолія Карасевича і доцента В’ячеслава Гордієнка зі студентами історичного факультету. До речі, В’ячеслав Володимирович проходив військову службу на радянсько-афганському кордоні на заставі Кокуль Московського прикордонного загону у 1981 - 1983 рр.. Розмова була предметна тому, що інформація про жорстокі бої за річкою доходила до прикордонників. В’ячеслав Володимирович намагався як свідок наголосити, які думки були у головах солдат, коли довелося чути про нелегку долю так званих афганців.

8

11

6

  Студенти і викладачі досить уважно сприймали запропоновану інформацію. Це говорить про те, що молодь цікавиться історичною минувшиною, коли у надуманій війні радянського керівництва був підірваний генотип бувшої імперії і тисячі ненароджених дітей не з’явилися у світ, який залишили навіки у афганській січі їх потенціальні батьки.
  Цікавими були запропоновані модератором Гордієнко В.В. відрізки з документальних фільмів епохи Радянського Союзу. Це і історична зустріч на мосту, де доповідаючи вище стоячому керівництву генерал Громов запевнив, що «після нього у Афганістані не залишилося жодного солдата». Пізніше у протест спроби Росії окупувати Чечню у Першій чеченській війні, генерал Громов подав рапорт про відставку із збройних сил Росії. Пізнавальними для слухачів був документальний фрагмент «Солдатська сповідь афганців». Це аналіз журналістами живого бачення війни за річкою її безпосередніми учасниками.
   Досить вдало у поминальну зустріч пам’яті загиблих воїнів-афганців вписався фрагмент із твору «Цинкові хлопчики», відомої письменниці із Білорусії із українськими коренями (народилася у Станіславі, нині Івано-Франківськ), лауреатки Нобелівської премії з літератури за 2015 р. Світлани Олександрівни Алексієвич. Фрагмент зачитала студентка ІІІ курсу Чумак Ольга.

7

10

   На завершення зустрічі, в пам'ять всім солдатам, які пройшли дорогами війни за річкою і не повернулися до своїх родин, був запропонований вірш Анатолія Карасевича з збірки «Філософія війни».

12

ЧУЖА ВІЙНА
Ти якось навідні сказав, що туди запізнився.
Я в сутність спочатку не вникнув – куди?
А потім пізніше, як світ у Афгані сказився,
Згадав, час від’їзду за річку – пришестя біди.

Давно то було, вже й діти твої воювали,
Пізнали той стан, як тіло зболіле від ран.
Прохожу я тими стежками, що нас тоді знали,
І пам’яті біль не втікає в минулий Афган.

Навіщо війна в чужім світі забрала солдата?
Я ставлю питання це часто в часи вже нові.
Як ти залишився прикрити їх тілом комбата,
Отих ще безвусих радянських твоїх шураві.

Вони твоє тіло як батька принесли з-за річки,
Щоб там на чужині не снився тобі більш Кабул.
І постріли в пам’ять і плач у Карпатах Марічки,
І сльози солдатські і той всім прощенний аул.

Бо це не логічно за землю афганську солдатів,
Навіки спровадить п'ятнадцять їх тисяч в Аїд.
І світу брехати, як ніби спасали тоді демократів,
І там залишили навічно в історії воєн свій слід.

Я ще і сьогодні як з братом веду діалог із тобою,
Вже й голову в сніг, а з юності знову в сни ти.
Як ніби у мене украли пів серця за тою рікою,
А інша частина з тобою, мій друже, продовжує йти.