29 січня 2018 р. на історичному факультеті УДПУ імені Павла Тичини відбувся вечір-реквієм, присвячений 100-річчю з часу трагічної і водночас героїчної події в історії України.
 

  Модератором заходу виступила начальник Центру культури і дозвілля «Гаудеамус» УДПУ імені Павла Тичини Гекалюк Людмила Юріївна. В залі були присутні начальник відділу у справах сім’ї і молоді Уманської міської Ради Вдовиченко Наталія Вікторівна, проректор науково-педагогічної роботи УДПУ імені Павла Тичини Ревнюк Наталія Іванівна, студенти Уманського державного гуманітарно-педагогічного коледжу імені Тараса Шевченка на чолі з заступником директора з виховної роботи Білошкурським Валентином Васильовичем, учні Уманської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів №8 на чолі з учителем історії Качуром Максимом та учні Уманської загальноосвітньої школи №1, викладачі та студенти історичного факультету.

   Саме цим трагічним і патріотичним подіям присвятила свій виступ доктор історичних наук, професор Священко Зінаїда Василівна, яка у вигляді документальної історичної презентації істотно підсилила свої роздуми над паралелями в історії.

    Досить акцентовано було презентовано аудиторії художньо-біографічний фільм про одного з героїв Крут, про молодого хлопця, одного з кількасот, що вийшов проти 4-тисячної гвардії Муравйова - Григорія Піпського.

  З ініціативи заступника декана з виховної роботи, кандидата історичних наук Шауренко Анни Володимирівни було проведено майстер-клас зі створення адміністративної карти України у техніці квілінг. Активну участь взяли викладачі - Опацький Ігор Юрійович, Нікітенко Альона Станіславівна, доцент Скус Ольга Володимирівна та лаборант Пащенко Марія Валеріївна, студенти - Пересунько Мирослава, Балабай Аліна, Пуля Михайло. Лабораторією "Відродження нації" (завідувачем Карасевич Оксаною Олегівною і лаборантом Макаренко Ольгою Миколаївною) була підготовлена виставка на тему: "Трагедія Крут", яка демонструвалася у 407 ауд.

  Декан історичного факультету професор Карасевич Анатолій Олександрович у заключному слові подякував всім присутнім за участь у визначальній події в зародженні незалежності України, зупинився на деяких моментах з історії подій під Крутами, провів паралелі між подіями 100-річної давними і сьогоднішніми на Сході України, визначив те спільне у патріотизмі українського народу, що називається в народі ПАМ'ЯТЬ. Він запропонував кілька своїх віршів – «Їх відспівали на весні» (пам’яті героїв Крут), «Орли» не помирають» (пам’яті Андрія Кизила, воїна Героя України, уманчанина) і «Обстріл» (пам’яті всіх воїнів російсько-української війни).

ЇХ ВІДСПІВАЛИ НА ВЕСНІ…

Їх двадцять сім, ще зовсім юних, розстріляли під світанок -
Коли ще сонце обрій, як заведено в природі, не прогріло.
Їм так хотілося впіймати промінь животворний на останок,
Побачити, коли він ще по-мирному ліниво і не сміло

Приходить в світ, щоб возвеличить сенс життя,
Яке кати забрали біля Крут, на героїчнім полустанку.
І лиш миттєвість - згодом вічність, на перехрестях каяття,
Напише повість справедливу, уже нового Вкраїни ранку.

І в цім процесі вічнім і по сутності завжди святім,
Де вже мільйони вознеслися у історії до Бога,
Є саме світле у людини, що завжди в плині своїм,
Належить всім живущим в світі цім, то є життя твоя дорога.

Твій перший крок, а вже з роками невблаганний біг,
В надії досягнути піку не подібної всім слави.
І тисячі утрачених навік до того подвигу доріг,
Так і лишились назавжди в першім бою без балаклави.

Їх хоронили на Аскольдовій горі, у ще безсонячній весні,
Фізично душу кати знищити змогли, духовно – не зуміли.
І часто бачиться останній спалах зірки в небі - їх життя мені,
Та героїчна долі мить, яку вони, за Україну, там усі зустріли.

    Учасники заходу хвилиною мовчання вшанували усіх загиблих за волю і Незалежність України.

Історична довідка

    День 29 січня 1918 р. – це перше збройне зіткнення невеликого за кількісним складом загону юних патріотів-захисників Української Народної Республіки, які ще і пороху не нюхали, із Червоною гвардією Радянської Росії, яка пройшла дорогами Першої світової війни, тому і перевищувала своїх супротивників бойовим потенціалом і досвідом.
    Ще у грудні 1917 р., коли Центральна Рада проголосила ІІІ Універсалом Українську Народну Державу, вождь більшовизму Володимир Ульянов оголосив збройний похід проти неї. Потрібно було формувати Українські Збройні Сили Центральної Ради. У Четвертому Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами, а вже 5 січня 1918 р. на зборах студентів молодших курсів Київського університету Cв. Володимира та Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців. Незабаром з'явилося у київських газетах звернення до українського студентства. До новоствореного куреня навіть вступили учні старших класів першої української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства м. Києва. Таким чином, вдалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету – старшину (сотника) Андрія Омельченка. Переважна більшість студентів була без жодної військової підготовки, швидко сформовані сотні мали недостатньо боєприпасів та були погано озброєні: мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вигляді артилерійської гармати на залізничній платформі. На додаток, уже під час самого бою, приєдналося ще й 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва.
    Студентський курінь було поділено на чотири чоти (взводи) по 28-30 осіб. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві. Наступного ранку 29 січня близько 9 години ранку розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крут. З тилу їх підтримували ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил ворога, що наступає, та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лощенка, якою також стримували наступ більшовиків. Втрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їхня гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь на українських позиціях. Бій тривав більше 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат.
    Біля станції Бобрик знаходився загін під керуванням Симона Петлюри, який повинен був прийти на допомогу Крутському загону. Але, отримавши звістку про збройне повстання на заводі «Арсенал», Петлюра покинув позиції в Крутах і рушив на Київ, оскільки, на його думку, саме там була найбільша небезпека. Довелося відступати. Близько 17-ї години зібралися всі українські підрозділи, і з'ясувалося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний звід (близько 30 осіб). Відступаючи в сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію «Крути», вже зайняту червоногвардійцями. Червоний командир Єгор Попов, розлючений значними втратами з боку радянських військ (близько 300 осіб), наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців над 27-ма студентами спочатку немилосердно знущалися, а потім їх розстріляли. Учень 7-го класу Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства Григорій Піпський (родом із Старосамбірщини) перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали його спів – майбутній Гімн Незалежної України.
   А 19 березня 1918 р. розстріляних і закатованих дітей (серед добровольців-героїв були студенти і гімназисти, яким було від 14 до 21 років), поховали на Аскольдовій горі. Зійшлося багато киян, були люди зі всієї української землі. Слово мовив Михайло Грушевський, виступили багато відомих борців за свободу Української Народної Держави…
У буремні лихоліття 1930-х їхні могили були сплюндровані сталінськими посіпаками.
     Але памʼять народу незнищенна!