Людина завжди задумувалась над проблемами свого існування. Мабуть тому, що з’являється вона у світ приблизно з однаковими можливостями і намірами влаштувати себе де-факто, а згодом і де-юре в ньому. Але не все відбувалося так, як індивід того хотів. З’являлися різні перепони, як соціального так і політичного змісту, які заважають мріям людини зробити оточуючий світ більш людяним, а головне, таким, який слугував би зреалізуватися у ньому особистості у всіх її благих і морально виважених намірах й допомогти це зробити іншим.

    Мабуть, пройшло не одне тисячоліття, аж поки утопічні погляди набули реальності. Людство придумало таку форму державовлаштування, яку назвали демократія.

     Демократія - це таке політичне вирішення проблем у державі, за якого єдиним легітимним джерелом влади визнається народ. При цьому, управління державою здійснюється народом безпосередньо (пряма демократія) або опосередковано через обраних представників (представницька демократія).
    Очевидно, найвлучніше зміст названої форми владарювання розкривається у визначенні 16-го президента США Авраама Лінкольна: демократія — врядування «іменем народу, силами народу і для народу».
   Правда ж, гарно звучить! А тепер на мить уявіть, ми обирали всіма своїми зусиллями і надіями наших парламентерів, щоб вони для народу наближали весну цвітіння особистості, щоб Україна наша змогла вирватися з рабства, стати на рівні ноги з неестетичної пригніченої пози і, заглянувши у вічі європейської громади, запитати демократичний світ – як нам жити і бути так, щоб не втратити людську подобу? Чому український народ з властивими його природі генетичними джерелами не може знайти свою долю в завойованій титанічними зусиллями своїх славних предків незалежній державі? Чому, як тільки випадає можливість стати повноцінною нацією, з'являються зрадники, які прикриваються іменем народу і плюють йому в душу в той час, коли власного бачення вирішення народних проблем не мають? А піти чесно із займаної посади, на яку їх обрав електорат, не хочуть, спекулюючи, що вони є «обранці народні!»

    Саме на ці питання і хотів відповісти Майдан. А народні обранці приймають проти свого народу «Диктаторські закони» – дуже нерозумне і дурне (причому, цей факт признав весь мудрий світ!), що міг запропонувати Парламент для українців, коли підошви влади уже починали горіти і відчувався специфічний запах шин по всій Україні, коли вже відбулися багатотисячні демонстрації, мільйоннний вияв народного гніву 8 грудня 2013 р., коли з’явилася перша кров студентської молоді… А «сім’я» Януковича пропонує для свого власного спасіння пакет законів, прийнятих Верховною Радою України у четвер 16 січня 2014 р. «Закони», заради спасіння диктатора! Причому, з грубим порушенням регламенту і законодавчої процедури та попри гостру критику і не розуміння світової громади, підписані Президентом-диктатором наступного дня 17 січня. А головне – вони приймалися прямим підняттям рук без використання системи «Рада» та без обговорення, а їхні тексти стали доступні тільки після того, як депутати за них проголосували. Всі зрозуміли в Україні, думаю, що і в світі також, що «донецькі» шукають поспішно, безсистемно і необґрунтовано, а головне, не зупиняючись ні перед чим, свого порятунку. Тобто, Парламент, думаю, несвідомо і не підозрюючи того, здійснив ведмежу послугу «по поняттях» – прийнятими «Законами», підкинув під єнакіївський трон «сім’ї» солідну українську свинку, яка була уже побілована, лишилося лише її розібрати. Як показали майбутні революційні зміни у суспільстві, «Диктаторські закони» були тією останньою краплею, яка переповнила терпіння нашого багатостраждального народу у його боротьбі за святу Незалежність.
     Ці законодавчі акти, на думку більшості політичних експертів, обмежували права громадян, які уже стояли не однією ногою, а двома на Майдані і потрібно було надати органам державної влади більшу свободу дій у сфері покарання учасників акцій протесту і цим самим криміналізувати опозицію та громадянське суспільство. Прийняття законів стало своєрідною, придуманою на Банківській, реакцією спасіння влади від масових протестів громадян. Тим паче, що частина їх була запозичена у «старшого брата» із російського законодавства, хоча деякі норми були жорсткіші за російські аналоги. Прикладом прямого запозичення є введені у законодавство поняття – екстремістська діяльність та іноземний агент.

28 січня 2014 р. Верховна Рада у 361 голос скасувала більшість «Диктаторських законів» від 16 січня 2014 р., але народні обранці запізнилися – повсталий народ уже не вірив владі, яку він делегував на парламентський Олімп. Він в чергове вийшов на Майдан, щоб на святій паперті – Революції Гідності, – захистити надбання людської мудрості у галузі державотворення – ДЕМОКРАТІЮ, ЯК ФОРМУ ПРАВЛІННЯ НАРОДУ.