Як могло статися так, що без стихії, без засухи в самому центрі Європи – в Україні, яка незадовго до цього була житницею континенту, небачений голод забрав у могилу мільйони людей?!
   Це була безкровна людоморська війна тоталітарної системи проти українського народу. 5…7…9…мільйонів зморених голодом – ось наслідки цієї війни, а скільки ще ненароджених… Їм – неоплаканим, їм – не відспіваним…похованим без труни й молитви, присвячуємо День пам’яті і скорботи.
   23 листопада в актовій залі нашого університету, студенти історичного факультету, під керівництвом заступника декана з виховної роботи Анни Шауренко організували історичну годину на тему «Слухай, дивись, пам’ятай…».

    Пекельні цифри і слова
У серце б’ють, неначе молот,
Немов прокляття ожива,
Роки ті чорні, голод...голод...
У люті сталінській страшній
Тінь смерті шастала по стінах.
...мільйонів. Боже мій!
Недолічилась Україна.
В історії ж пером швидким
Писались гімни і хорали,
А ці пекучі сторінки
З історії повикидали.
В руках, що виростили хліб,
Не залишили і зернини.
Ні, рід наш в горі не осліп,
Ти все згадаєш, Україно!
Згадай усе ти, щоб воздати
Близьким і дальнім людоморам.
Хоч радість легше пам’ятати,
Та треба пам’ятати й горе.

    Саме такими віршованими рядками наші постійні ведучі Лілія Должкевич та Владислав Березовський розпочали екскурс в 30-ті рр. кривавого ХХ ст.

    Після вшанування хвилиною мовчання всіх тих, хто став жертвами небаченого в історії людства Голоду, танцювальний колектив «Крок вперед» (художній керівник Вікторія Глобчак) розповів мовою тіла про життя українських селян.

  В програмі заходу, глядачам був запропонований перегляд художньої кінокартини Джорджа Менделюка та Яна Ігнатовича «Гіркі жнива». Коротко прокоментував сюжет фільму к.і.н., ст. викладач кафедри всесвітньої історії та методик навчання Сергій Куценко.

    Фіналом вечора стало заключне слово декана факультету, професора Анатолія Карасевича та декламування його авторського вірша, присвяченого подіям 1932-33 рр.

МОГИЛА ВІКУ

Могила віку, як сльоза селянська в оці
Бентежить душу і солоним звикло знов на свічі.
У вічнім сні там всі померлі в голокостів році,
Лежать рядами комунізму бувші будівничі.

Над ними вишні відцвітають не одне десятиріччя,
І Хрест Господній вічну тишу прикрашає.
Вони, як відгук із минувшини червоного сторіччя,
Яке сьогодні наша совість, не заснула, пам’ятає.

В час поминальний святий хрест поклавши Богу,
Йдемо ми в світ їх знищений катами.
І в святій пам’яті проходим їх життя дорогу,
Що залишилася, як мудрість поколінь навіки з нами.

Перед очима пів села на цвинтарі, як в миті,
Пройшли крізь голод – лиш хребти від тіла.
І очі їх, як ті волошки в житі, вже землею вкриті,
У вічність вбрались, хоч душа жити воліла.

Я йду селом, по цих стежках діди мої тоді ходили,
І ніби стогін чую із могили роду крізь скалічені віки.
Я притуляюсь ще до теплої землі, де хлібороби жили,
І відчуваю подих правди у мої уже роки.

А за селом кладовище – шлях у чеканний рай -
Туди везуть останню пам'ять з геноцидів того віку.
І вже розмитий між роками потойбічний їхній край,
Потонув в синьоокому, на спільній паперті, барвінку.

     Отже, звернення до трагічних сторінок історії України робить нас сильнішими, допомагає кожному збагнути, хто ми є насправді, визначитися з тим, яким шляхом іти далі, як залишитися справжнім патріотом своєї Батьківщини, як не зрадити своїм предкам, котрі поклали своє життя за наше майбутнє, як не бути осторонь нині, коли доля України знову залежить від кожного з нас. Пам’ятайте, кожної останньої суботи листопада, ми, як гідні нащадки своїх предків, зобов’язані вшанувати їх пам’ять, запаливши о 16:00 на підвіконні скорботну Свічу.